Павло Мовчан – Біля Чорного моря

Блакитну плівку вітер густо морщить,
і пасмугами пишеться тепло
на всій рухливій і незмінній площі,
де не зчитать того, що відбуло…
Бо ж від минувшини ні сліду, ні признаки…
Хоча душа читає, а не зір,
плавбу далеку в пелюстинах маку
через безчасся та безмежжя прірв.
Відтворює предметне все уява:
кітвиці, весла, “чайки” та “дуби”.
Та як відвагу відтворити й славу,
а рух по горах, а мету плавби…
Бо серце чуло поклики з-за моря
галерників, невольників-братів.
Вдивляюся, бо час став непрозорим:
не бачу козаків, не чую їхніх слів…
Лише в руках лопата язиката
щось меле, лиже чорні черепки…
А треба б, мабуть, воду розпечатать,
аби почути, як кричать віки.
Дуб розщепити треба, пучки вкласти,
відчуть, як час струмує, наче біль,
і зрозуміть, що води джереласті
колись струміли широко й в тобі.
Та ти розхлюпав все і витер руки,
відчленувавши пам’ять від подій.
На воду глянеш – безпробудна мука,
плавкий відбиток бачиш всюди свій.
Та тільки ж біль споріднює, і учить,
і розриває, і прозорить час.
І рветься простір гумовий, тягучий,
в якому місця вже нема для нас.



1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5,00 out of 5)
Павло Мовчан – Біля Чорного моря вірш.