Павло Мовчан – “У воду мінливу задивлений, в плинне…”

У воду мінливу задивлений, в плинне
у струм безупинний, в якім розчинивсь,
нарешті збагнувши, що ти – крапелина,
яка щохвилини струмує кудись…
І спільно з тобою в єдинім потоці
і верби пливуть, і пташки, й очерет;
відбився весь світ у біжучому оці,
і ти сам струмуєш назад та вперед.
Назад – до початків, вперед – до безмежжя,
від витоків власних до спільних джерел,
пливеш разом з небом, з крутим узбережжям,
і вітер хвилясту поверхню стриже…
Попереду бачиш краплини знайомі,
позаду – обабіч: краплини все ті ж,
чим далі від витоків – ближче додому,
куди всі добутися прагнуть скоріш…
Течуть краєвиди, багаття мелькочуть,
і ти ніби видовживсь в руслі віків,
і тесані вітром стоять по обоччях
боги мовчазні – каменюки важкі…
На них запікається послід пташиний,
немов письмена – нерозгаданий слід,
щоб хтось прочитав переліт журавлиний
і рушив донизу за плином на схід…
Вже промінь тебе вириває із плину,
угору підносить краплину дрібну, –
він з хмари додолу дощиною кине,
аби гіркоту увібрав ти земну.
І виринеш потім з підземного споду,
почавши з кринички скупенької путь,
щоб згодом того, хто задивлений в воду,
як власний відбиток, ув око втягнуть.



Павло Мовчан – “У воду мінливу задивлений, в плинне…” вірш.