Павло Мовчан – Дно великої біди

Все глибше входить ліс зазубринами в воду,
і шелест листв’яний занурюється вглиб
ріки, де залягли важкі скарби на споді,
де схованку знайшли рухомі злитки риб.

Здери цю плівку дня, відкриються відбитки
вчорашні, незнайомі, забуті та плиткі,-
там тонучий вчеливсь руками в криги злитки,
а нерухомий ліс чорніє надовкіл…

Береза не подасть ні кореня, ні гілки,
а висмикне, сахаючись,
весь стовбур із води…
А час пливе, сплива… життя струмує мілко,
все глибша й глибша дно великої біди…

Навіщо бачить те, чого давно немає,
і воду ворушить, і приспане ятрить…
Потульну течію упоперек розкраяв,-
з веселого весла збіга червона нить…

Немовби там на дні не згасло ще багаття,
яке колись палив приречений втікач,
і нурився вогонь у крижане латаття,
і голос подавав небесний покликач.

Ти його чуєш?.. Так… Він з берега чужого
гукає, та йому відлуння ще нема…
І пилка лісу плин пиляє довго-довго…
Мовчить важка вода… Німує Колима…



1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (3 votes, average: 3,67 out of 5)
Павло Мовчан – Дно великої біди вірш.