Павло Мовчан – Біля межового каменю

В якого дерева мені питати тіні?
Із джерела якого воду пить?
Я в затінях поплямував сумління,
а серце, як розпечене, горить…
Ні попуску, ні пільги, ані міри.
Хіба ж мені впоровень білий світ?
І кожен день прожитий, мов офіра,
зусилля кожне виганяє піт…
Відміряно ж і часу мені скупо,
і радощів, мов крапель на піску.
І дивиться на мене камінь тупо:
ну що, мовляв, ти звідав на віку?
…Коротке, плинне, тануче, мінливе,
ховаєшся у затінок під дах.
Що знаєш ти про сонце і про зливи?
Лежить весь світ у тебе в головах?..
І я торкаюсь каменя – гарячий…
Цілую, обпікаючи вуста,
немовби себе вічністю позначив,
на смак узнав, яка ж та самота?!
І в небо крикнув, щоб йому віддячить:
– Вода солодка! Світла темнота!

Павло Мовчан – Біля межового каменю вірш.