Павло Мовчан – “Ой квітко листопадова!..”

Ой квітко листопадова!
Живу, неначе згадую
забутий вже сюжет:
злітаю, потім падаю
і рухаюсь вперед.
Проте назад обернена
душа моя давно,
і вишилося тернами
дороги полотно.
І на весь голос подумки
кричу, аж горло рву;
рахую дні, як сходинки,
і падаю, мов звук:
безодню чую спиною,
очима – глибину.
До тебе, люба, лину я,
хоч знаю, розминусь…
Бо широко в минулому
і невидющо нам,
де погуки зозулині
зринають тут і там…
Наосліп серця кинувся
із листопаду в сніг…
Тебе я, може, вимислив?
Але забуть не зміг.
Чи то по той бік відстані,
що розділила нас,
проткнувши губи вістрями
тернин, фарбуєш час?
Червоними прожилками
переткано весь сніг,
і біль, мов поклик, глибоко
відлунює в мені.
Чи кровоносні судини
полопалися скрізь:
червоною полудою
та пеленою сліз
все затяглось – ні щілини…
перед очима – скло.
А світ червоно-білими
снігами замело.
І ущільнився простір,
як снігу повсть товста,
і вже тернини гострії
й мені вп’ялись в вуста.



1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (4 votes, average: 4,50 out of 5)
Павло Мовчан – “Ой квітко листопадова!..” вірш.