Павло Мовчан – Питання

Мово убога в устах недоріки –
тільки й спроможен сказати “люблю”…
Сніг дотліває, піняться ріки,
хвилі прозорі горблять ріллю.
Світла, ой світла в очах невимовність:
шум зашумовує, вітер хмелить,
над головою хмари верховні
перемальовують світлу блакить.
Для похвали, мабуть, слово… і тільки…
Світе безмежний, відбитий в мені,
наче в очах перелітної бджілки:
крапля роси на медовій струні,
лоно молочне солодкого цвіту,
світле весьдення і хвиля тепла,
фарба співуча минулого літа
в пам’ять щілясту вогнем натекла.
Зверху – лубець, але зелень зісподу,
зокола – голос, всередині ж – біль!
Ймення, як взяток в бджолину колоду
визбирав – тісно в самому собі.
Але не висловить захвату й криком –
з горла за голосом вилетів рій:
– Ой та навіщо, світе великий,
вічне мовчання внизу і вгорі? –
Зором всотав все до лушпини,
слухом і пошум, як в мушлю втягнув…
Та як в сопілці – в душі порожнина:
хто ж тільки дмуха в мою глибину?


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5,00 out of 5)
Павло Мовчан – Питання вірш.