Павло Мовчан – Приростання

Сніг скам’янів і розцаривсь по небу свавільно –
спробуй з-під нього хоча б бадилинку добуть…
Біла сорочка пристала до тіла так щільно,
з шкурою треба здирати, аби розстебнуть.
І на ходу прикипають до снігу підошви,
з тілом доводиться їх – що не крок – відривать.
Плями червоні згодом затрусить пороша,
але на тілі буде довічна печать…
Ти приростаєш чи світ приростає до тебе
небом, повітрям, сухим будяком…
Холодно як! Сиза крижина пристала до ребер,
і до повіки листок присмоливсь мідяком.
Чуєш: всякчас і всякдень проростаєш все глибше
в м’якуш повітря, в спустошений вічністю шар,
інший в тобі хтось замість тебе дише
і крізь сопілку в грудях роздмухує жар…
Він і мороз, і сніги перетворює в срібло,
кожному дневі радіє, неначе дитя.
Він і від світу існує осібно,
і незбагненне для нього злиття.
Ти – обважнілий, а він – як пір’їна,
подих його поторкає струну…
Перед очима танцює сніжина
і відлітає у далину-у…

Павло Мовчан – Приростання вірш.