Павло Мовчан – Роздвоєння стебла

Мов соком рослина, я повен тобою,
іменням твоїм запечатано губи,
та зайва сльоза переломить надвоє,
бо надмір тебе – неминуча погуба…

Ні дням, ні словам я твоїм неспівмірен,
зоставсь навіть усміх за межами тіла,
так ніби із рук твоїх випав допіру:
бо слідом ступаю непевно й невміло…
Торкнувшись порога, кажу йому:
“Здрастуй!”
В розсохлім повітрі нашукую шпарку.
Вгинаєш ти стегнами сутінь хвилясту,
і світло у зір мій вганяється жарко.
З рамок вечірніх виходить повільно
у перспективу місто блакитне:
мчить тебе поїзд на конях весільних,
крепом уся ти міцно сповита.
-О наповіщо, – дмухаю в розщіп, –
перекидать було сонячне небо? –
Та закипіли копита на площі…
стрічка, мов нічка, в’ється вкруг тебе…
Світлом розтятий, світлом щілястим,
я покликаю ім’я половинне.
Мчать воронії крізь мене гривасто,
в безвість проносять тебе безупинно.
Руки зведу, щоб стулити долоні:
ліва зігнулась, права ж не слуха,
і замість серця коники-коні,
все даленіючи, стукають глухо…



Павло Мовчан – Роздвоєння стебла вірш.