Павло Мовчан – Снігопад

Снігу, снігу
по саме серце,
по самий віддих.
Го-го-го-го…
Білі гнуздечки –
на чорні очі,
Тихі копита –
по губах.
В полотняній сорочці,
з полотняним волоссям
Пролітають чорти
і щезають, як жах.
З білих копит –
срібні піідкови.
З губ овальних –
лушпиння іскор.
Біля лівої скроні
Яблукові коні
Тупотять, тупотять…
Хто це диха
мені у вічі?
Хто це
серце
лещатно стиска?
Срібні копита
брови толочать,
Срібні підкови
на срібних руках,
Ніби шаблюки простір списали,
Ніби мене розкресали в дим.
Білі копита, білі копита,
білі копита, ніби дим.
Мене рознесли білі копита,
Мене забрали,
Мене нема.
Білі копита, білі копита…
Очі
розплющив –
стоїть зима.



Павло Мовчан – Снігопад вірш.