Павло Мовчан – Чати

Виходить за межі неба, ніби виходить із себе
хуга. Білі колони крушить і запорошує зір.
Тягнуть гринджоли діти прямо на хатній гребінь,
аби спуститись донизу, розлінувавши сніг, мов папір.
В білому торохтінні голоси їхні тонуть,
наче вогні свічані, сніг ув очах мерехтить.
Снігом доточений звівся дід Яким, мов колона,
сам у собі височіє і у думках височить.
Він стереже городи зірко від гайвороння,
в нього в руці торохкало, померки – в голові,
а у нагрудній кишені вижухла похоронна
свідчить, що дід пережив двічі свій власний вік…
– Киш, проклятуще зілля, а бодай би ти видохло,
де ви на мою голову розпроклятущі взялись…-
Сиплеться сніг: прокляття хуга розкидує,
з хатнього гребеня діти сунуться зверху вниз…
Нерозлінована грядка – ніби чиста сторінка,
звук дерев’яний спорскує ген-ген за межу…
– Що ви, діду, робите? Краще візьміть ковіньку…
– Чи не пішов би ти к бісу! Бачиш, я сніг стережу…
Тільки заплющу очі – так і летять додолу,
чорні, як смоль, залізні… не приведи господь…
Іч, розкричалися, кляті, – не відійти від дому…
Ну, в случаї чого, буду гукати народ…



1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (4 votes, average: 2.00 out of 5)
Павло Мовчан – Чати вірш.