Павло Мовчан – “Хуга виходить за межі неба…”

Хуга виходить за межі неба,
ніби виходить із себе.
Білі колони крушить і запорошує зір.
Тягнуть гринджоли діти прямо
на хатній гребінь,
аби, спустившись донизу, розлінувати папір…
В білому торохтінні голоси їхні тонуть,
наче вогні свічані – сніг ув очах мерехтить.
І, снігом доточений, звівся дід Яким,
мов колона,
сам у собі височіє і у думках височить.
Він стереже городи зірко від гайвороння,
в нього в руці торохкало, померки – в голові,
а у старій кишені вижовкла похоронна
свідчить, що дід пережив двічі
свій власний вік…
– Киш, проклятюще зілля,
а бодай би ти видохло,
де ви на мою голову, розпроклятющі,
взялись?..-
Сиплеться сніг: прокляття хуга розкидує,
з хатнього гребеня діти сунуться зверху вниз…
Не-роз-ліно-вана грядка, наче чиста сторінка,
звук дерев’яний спорскує ген-ген за межу…
– Що ви, діду, робите?
Краще візьміть ковіньку…
– Чи не пішов би ти к бісу!
Бачиш, як сніг стережу…
Тільки заплющу очі – так і летять додолу:
чорні, як смоль… залізні…
не приведи господь…
Іч, розкричалися, кляті, – не відійти від дому…
Ну, в случаї чого, буду гукати народ…



1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5,00 out of 5)
Павло Мовчан – “Хуга виходить за межі неба…” вірш.