Павло Мовчан – “Вбиваючи гвіздок у дошку тугом’язу…”

Вбиваючи гвіздок у дошку тугом’язу,
про вічне думав він: про камінь та метал,
і зляканий гвіздок, немов хробак, пролазив
крізь товщ вербових плахт, бо смертне пам’ятав.
Байдужий молоток, заплішуючи отвір,
орудував рукою слухняно: мах-по-мах,
і цвяхом став язик, залізним цвяхом в роті –
від стукоту здригавсь і цокав на зубах.
А в мізкові снувавсь, мов мідяна дротина,
предовжелезний звук, нездалий на слова,
а молоток клепав без пауз та спочину,
хробачився гвіздок, і пухла голова.
І, перевівши дух, на тин він кинув оком:
– Оце ота, межа, що простір розділя?
Невже ж вона в тобі така ж, така ж висока,
поділена невже й під п’ятами земля?
Та ж перетрухне все: і дерево, і кістя,
і брилу кам’яну з могили скотять вниз…
І що тобі усі оті тисячоліття,
де числа й імена в протяжний звук злились?
В повітрі меж нема, а в часові – тим паче,
зусилля ваших рук лиш скріплюють гвіздки,
що шиються углиб, немов в’юнке хробаччя,
бо гатить, гатить час, як ручі молотки…-
Пошпуривши під тин усе оте знаряддя,
він випроставсь і враз побачив хмари плин:
крізь неї промінь ріс і прямо в очі падав
стовпцем дрібних дрібнот – кружляючих хвилин.
І все він розумів про марницю та межі,
про те, що втратив вже, і те, що вже набув,
усе він розумів, докіль за плином стежив,
а очі опустив – і все, геть все забув…



1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5,00 out of 5)
Павло Мовчан – “Вбиваючи гвіздок у дошку тугом’язу…” вірш.