Павло Мовчан – “Все знаджує мене: повітря забагато…”

Все знаджує мене: повітря забагато –
легені роз’їда, рамена прихиля,
громадно зависа, щоб втиснути, впечатать
в повітря весняне, у скаменілий шлях.
Земля, немов плита, на ноги знизу тисне,
щохвилі важча плоть, вповільнюється крок,
і пада хмара вниз, мов камінь, прямовисно,
і входить в кров пісок…
Немає способу на захист чи заруку:
дерева, наче мур, оточують кругом,
і повна безгомінь помножує розпуку,
лиш чути – молоток гучніш щодалі стука:
здригаєшся – душа прохромлена гвіздком…
І чуєш, що в тобі любові забагато:
волання, біль і гнів – усе ввібрав пісок,
і, впавши долілиць, кричиш, щоб відпечатать
не муку, не печаль, а гостроту думок.



Павло Мовчан – “Все знаджує мене: повітря забагато…” вірш.