Павло Мовчан – Колискова

Озираюся: день стертий з пам’яті… Чисто…
І стискається тіло, і нуриться в ніч.
Страх мов шашіль в тобі. Голос стиснувсь.
Випрядається певність, світло котиться пріч.
І нема опертя: вовківня та провали,
западаєш в пітьму… А чи виринеш? Ні!
І по щілинах тонко ворушаться жала –
чути дотики їхні скупі, крижані.
Лише слух тебе й в’яже зі світом примарним.
Чути голос – та чий: трав’яний, кам’яний?
Він поволі зростав, обсипався почварно;
голос стиснутий раптом вуста прочинив,
і само по собі з мене вирвалось слово:
– О життя! – і завмер. Та ще ширшим став слух.
– О життя! – я гукнув і прислухався знову…
– О життя! – я кричав, поки голос не стух.
І вже шепітно губи те слово ліпили
з порожнечі, з імли, сльозяної ропи…
А у відповідь чув голос неньки безсилий:
– Сину, спи, сину, спи, сину, спи…-
І крізь сон мені чути було колискову,
неньчин голос і страх, і хворобу приспав.
І прокинувсь – відкрилась сторінка ранкова,
і я голосом “Ма-мо” на ній написав…


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5,00 out of 5)
Павло Мовчан – Колискова вірш.