Павло Мовчан – Стукіт

Криє затінком суничним літній ліс,
струмує шелест: густіша… крок повільний
уповільнює дорогу, що, стискаючись, все ширша…
Підлітає вгору хата, аж за обрій зазирає,
чи шляхи рівніші стали,
від коліс, можливо, довші?
Та за обрієм знов обрій…
Тільки з вежі часу чути стукіт серця,
тупіт чути!.. Лопотить дитя по стежці,
жінка бульбу вибирає,
яблука об дах гуркочуть, тешуть гонт,
на бубон шкури натягли,
та крок пульсує…
Стукіт чути…
Джерело – пульсарій часу,
бачу, як воно чорніє!.. Зяє отвором смоктучим,
все вбирає до краплини.
І струмок назад пульсує,
і щохвилі серце більша…
Стукіт чути…
Тіло зменшується втричі,
і річки назад струмують:
супротивна хвиля часу всю теперішність спиняє:
гонить, гонить води вгору,
і трави зелена піна піднялась понад верхів’я.
Тоне шум в глибинах тіней.
Серце стовбури рахує, мітить стукотом повітря –
зяють сині ополонки.
Стукіт чу-ти.
Він відлунює у пучках і стіні передається,
в скронях, в грудях стукіт чути…
Ложка цокає об зуби – стукіт чути.
А лопати глей довбають – стукіт чути.



Павло Мовчан – Стукіт вірш.