Павло Мовчан – Осінній пейзаж з вороном

Дощик-шепотун, поторкаючи листя,
викрапував думку про вічне та тлінне,
про те, що і небо від давності трісло,
що все проминуще, лиш хмари постійні.
Заслухані в мову його миротворчу,
дерева ронили жарке оперіння,
лиш ворон сидів на вершечку дозорчо:
на здобич чигав чи благав потопіння.
Він каркнув – немовби сучок розколовся:
чи води угледів, чи пустку пустельну?..
Текло через губи безмежне волосся,
лишаючи присмак набутий, пекельний.
І кожен себе відчував винуватцем,
мов злочин вчинив і згадав серед ночі,
і мулько було, і затісно в тій згадці,
немов зазирнуло сумління ув очі…
Цямровані ж очі дивились квадратно,
відбивши всю мряч і хмар опахала;
обвуглені губи – як слід від багаття –
про літо змарноване кругло кричали.
Але ж тільки й чути дощу шелестіння,
що товсто в три нитки з двох боків прядеться.
Все глибшають, вищають води осінні
і тиснуть на груди, стискаючи серце.
І світ – мов розмитий чи затканий в пряжу…
В руці кропива зеленіє облудно.
Повітря, неначе розведена сажа, –
лиш ворона й видко тепер звідусюди.



1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5,00 out of 5)
Павло Мовчан – Осінній пейзаж з вороном вірш.