Павло Мовчан – М’язи голосу

Не змірять відстані ні шепотом, ні криком;
лиш нині є, вчорашнього нема…
Кричав, кричав, неначе двері смикав:
ніч безвідлунна, темрява німа…

І видихав у целофан повітря –
перетинки напружені тріщать,
та від минулого лише поля магнітні
зосталися, що скривлюють життя.

Вони гнуть дійсність, викривляють волю
і кроки вигинають та думки,
і скріплена душа в магнітнім полі
гне погляди залізні та гвіздки…

Присутність ваша в кольорі червонім,
у реп’яхах, у штріпках кропиви,
в смиренності державної колони,
у чергах безкінечних та кривих.

Присутність ваша – лихоманка в тілі,
яку не згасить власний кровострум…
Обличчя, ніби маска, скрейдяніле
відтворює розпачливість стару:

Вона заціпеніла, безголоса,
мов витислось повітря із легень,
ніби пітьма судомиться ще й досі
і не розслабив м’язи новий день.



1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (4 votes, average: 1,50 out of 5)
Павло Мовчан – М’язи голосу вірш.