Павло Мовчан – З олівцем у руці

Всіх кольорів я пригадать не зможу,
якщо всесвітній втрачено взірець.
День проминув, і знову зір порожній –
штрихує пустку чорний олівець.

Відновлюю по пам’яті малюнок:
лужок, калюжа, стежка, лепеха,
води і сонця теплий поцілунок,
до щік лускою світло присиха…

Та кольорів і пам’ять не відтворить;
ні гостроти, ні лагідності, ні
закличності, ні дотиків до зору,
ні їх присутності – в свідомості, в мені.

Лише сюжет відтвориться, не більше, –
окремі вчинки, рухи, та не дні,
так ніби в твоїм тілі жив хтось інший,
а твоє ж “я” ховалось вглибині.

Прощайте, трави й річечко померла,
Прощайте, лози, літепло, прощай!
Прощайте, сховані і висохлі джерела!
Яєчка граду в глибині куща!

І ти прощай, довірливий лелеко,
що на безлюддя дивишся з гнізда…
Я так віддаленів уже далеко,
що поіменно втрат всіх не згадать…

Повітря заштриховане між нами
навкісними дротами чи дощем…
Все пада до повітряної ями,
веселі барви нищаться ущент…

Прощай, печале світла, й ти, зозуле!
І ти, оленко на листку, прощай!
Життя моє – ніби відкритий вулик,
вода осмеркла хлюпа через край.

І ти прощай, налякана пташино,
що сіла для спочиву на плече,
прощальне слово в горлі, як жарина,
чим глибше дишу, тим страшніш пече.

І кожен подих – лінія графіту,
що з себе вивергає олівець.
– Прощай, – кажу, – мій кольоровий світе!
Зламався стрижень – лінії кінець…



1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (5 votes, average: 4,40 out of 5)
Павло Мовчан – З олівцем у руці вірш.