Павло Мовчан – “Прозрівши в любові, із сувертка ночі…”

Прозрівши в любові, із сувертка ночі
читали ми сни нереально-пророчі:
змивала пітьма з нас всі барви й відтінки,
ставало життя, наче чиста сторінка…
Вірніше, був луг – ми ховались у травах…
Ішли косарі слідкома, ніби лава;
і коси, шукаючи нашу криївку,
сичали, вганяючись в чисту сторінку…
Ішли косарі, і вузилось коло,
лишалася латочка лугу, навколо ж
так голо було, що я в тебе сховався.
Опуклилось лоно твоє – зав’язався
в тобі… І крізь тебе дивився на світ…
Вони ж оточили тебе і похмуро
підносили коси, щоб в лоно занурить…
І скрик мій зірватись хотів з твоїх вуст,
та ти посміхнулась – і я задихнувсь…
Розплющивсь. Дививсь – у кутку твоя тінь…
не чорна, а біла… не тінь, а… білінь…
І жало коси виповзало з кутка,
і кісся стискала кістлява рука…
Хотів усміхнутись, та губи у страсі
спотворила раптом жахлива гримаса.
Напевне, то місяць так гостро світив,
і я запитав лиш: “Любове, це ти?”



(1 votes, average: 5,00 out of 5)
Павло Мовчан – “Прозрівши в любові, із сувертка ночі…” вірш.