Павло Мовчан – “Завершуйте радість у чистому слові любові…”

Завершуйте радість у чистому слові любові
й дозрілому трунку,
не обертайте на камінь ні слова, ні думку:
жити ж бо нам нароковано спільно
далеко-предальньо.
Зими снігами зведуться і весни клечальні;
свіжа вода, що зросте понад вінця високі,
змиє чоло й припорошені щоки.
Шлях нам широкий,
колеса рипучі…
Перепочинем,
як зійдемо з кручі.
Мідні цеберки взолотять долоні,
річку столочать розпалені коні.
Вільглі кульбаки прочахнуть на вітрі.
Широко нам у широкому світі-і!..
Глибше зануримось спрагою в трунки,
вільному втіха – в співучім відлунку.
Голови – сонцем просвітлені –
пахнуть джерельно, полинно;
степ нам насниться і лови пташині.
В кожного сокіл сидить на плечі гострозорий,
тихне ковил, вистеляється обрій –
ось вам і учта для всенького роду…
– Треба вставать, бо вже сонце на сході.
Важко байдак зрушить з причалу.
Простір безмежний перейдем помалу.
Далі чим швидше, крутіше кипітиме річка –
місто на вістрі летітиме в очі навстрічно.



Павло Мовчан – “Завершуйте радість у чистому слові любові…” вірш.