Павло Мовчан – “Ця радість легка, ще й сама прозвістилась…”

Ця радість легка, ще й сама прозвістилась,
в простертих руках заломилась у крила:
і видно уже, як з розбитих шибок
випурхує щось на подобу пташок…
Зіпершись непевно на вітер сипучий,
кружляли, як пір’я, тіла нелетючі.
Ішла переміна усталених форм,
узгодженість змісту, увічнення норм:
у яблуці – круглості,
хмелю – у вині,
в незвичній потульності
слова – мені.
В розкритості судин – можливість літань,
у спільності радості – стійкість братань.
А світло розлите гойдало столи,
і тіні лушпайками вгору пливли.
Обсипавшись пір’ям, ми нурились в глиб
своїх колихких плоскодонних колиб…
І ніч понад нами котила пітьму,
швидка, непомітна, – не знати й чому.



Павло Мовчан – “Ця радість легка, ще й сама прозвістилась…” вірш.