Павло Мовчан – З дитинства

День риштований шелестом лісу –
підіймаєшся вгору, аж очі холонуть,
і рука розгортає єдвабну завісу,
навивається шовк на долоню.
Як все видно: ясна на осонні
жінка зв’язує тіні у жмут.
І лежать валунами розмлоєні коні,
утопившись в траві і позбувшися пут.
А ген там, попід гай, де з тонких соломинок
дітлахи видихають блакитниць синиць,
річка нижеться густо з росинок
і сміється вода горілиць.
По долині луна вогкувата –
мерехтить павутина тонка –
голос матері – треба спускатись:
на землі тебе доля чека.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5,00 out of 5)
Павло Мовчан – З дитинства вірш.