Павло Мовчан – Ревнощі

Мур саморослий непомітно
загнався високо в блакить,
аби закрити сонце літнє
і нас навіки порізнить…
За ним зосталися дерева…
Попереду ж – чорнів гудрон…
Труба гриміла металева,
і сум… мов після похорон…
Подумав: “Де ти?” Раптом голос:
– Для сущих місця тут нема…-
Самотньо… Ні душі навколо…
І що не крок – пітьма, пітьма…
Це сон? Чи ніч? Чи очі зшиті?
Чи те, що й вимовить боюсь?
Йду, натикаючись на плити,
й не знаю, чи назад вернусь…
Чи очі я привчив до пустки –
весну зітер, тебе зітер…
Усі надії, згадки сплюскли,
з усього часу є “тепер”.
Не проростає тут нічого,
немає жодних сподівань,
і поміж плитами дорога
гадючиться для кружелянь.
Та з неї я зійшов раптово,
крізь вирву глянув у стіні:
там одяг чистий мій святковий
топтав хтось люто так в багні.
Мої читаючи нотатки,
він реготавсь, їх шматував,
стирав сліди, а кожну згадку
рубцями вгору вивертав.
Ураз він тінь мою помітив
на мурі і… почав трощить –
і в отвір ливонуло світло,
щоб навіть дух мій спопелить.



1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5,00 out of 5)
Павло Мовчан – Ревнощі вірш.