Павло Мовчан – “Оливи срібний лист і хвилі білопінні…”

Оливи срібний лист і хвилі білопінні
спиняють зір: дивись на вічне і незмінне…
Потріскана гора ламає товщу неба,
тверда земна кора, і шлях крутий на гребінь,
але стрічастий крок підносить душу вгору,
та погляд, мов листок, зірвавшись,
пада в море:
не втримать висоти, не витримать підйому,
і ти, душе, лети, додомоньку, додому.
Бо важко на межі води і суходолу –
невже ж тобі чужі ці скелі з подовкола?
Не видно тобі, ні, – з високого узгір’я
стирчать зубці скляні, торочиться ганчір’я,
ховається в пісок тоненька нитка тіні,
розливсь іржі ковток з бляшанок на каміння,
мов зірване життя у поквапі та страсі
покинуло сміття, як залишки від часу…
Відлинуло тепло, розтанули відлуння,
тне душу бите скло, іржа ж її плямує…
Тому і не зліта, а дивиться далеко,
немовби пам’ята про холод та про спеку,
і щулиться вона в передчутті лихому,
приручена, земна і вигнана із дому.

Павло Мовчан – “Оливи срібний лист і хвилі білопінні…” вірш.