Марта Тарнавська – Балада про срібний ключик

В рові, ледь помітний для ока,
неначе порослий землею,
зчорнілий, а може й іржавий,
лежав зачарований ключ.
Ходили повз нього недбало:
в кого власні кращі ключі,
в кого сумнів: ну, що ним відчиниш?
От якби він іскривсь діамантом,
якби грався хоч золотом сонця!

Підняла я старенький ключик.
І ось вдома сиджу вечорами
і відчищую землю і цвіль
поволеньки, терпляче, з любов’ю…
І з-під щітки, з-під рук, з-під фланелі
пробивається срібний блиск –
несподівана радість: срібло.

І беру я, збуджена, ключ,
і тремтячим, непевним жестом
устромляю в залізний замок
величезної скрині, що в ній
заборонені досі скарби:
Чосер, Мілтон, і Вордсворт, і Байрон.

А тоді – у захланнім дурмані –
мов скупар-багатій у гарячці,
я біжу до наступних скринь:
тут пірати з усього світу
навезли віковічних скарбів:
тут в єднанні понадчасовім
поруч Плутарх, Конфуцій, Вольтер…
Скрині рядом стоять у підвалі,
мов бочки у пивниці вин,
і я п’яна, я п’яна, я п’яна…

Я не звикла надміру пити:
мені треба повітря, сонця…

Але срібний ключик на шиї,
новознайдений мій талісман,
це memento: в льоху моєму
ждуть рядами: коньяк, арманьяк,
і бургундське, й шампанське, й кларети,
і піно-шардоне, і сотерн…
Тут потрібний режим смакуна,
не шаління безумних пиятик.
Кожен раз, як зійду у підвал,
несподіванку доля готує.
Ось іду і злякалась: це що?
Чи не злодій добрався до скрині?
Бачу: власним ключем відмикає
і такий же сп’янілий, як я!
Ах, співвласник, п’яниця, товариш!
І знайшлось товариство п’яниць,
всі з ключами до дивних скарбів,
що їх вкрасти й продати не можна.
І ось сходимо ми у підвал,
кожен з нас, щоб окремо п’яніти,
і, сп’янівши, брататись до ранку
дружнім співом хмільного екстазу.

1975/1978



Марта Тарнавська – Балада про срібний ключик вірш.