Марта Тарнавська – Перша лекція демократії

Холодний вітер дме від океану,
а він – простоволосий, без пальта:
сивизни розкуйовджена чуприна,
розстебнутий піджак і – наче прапор –
краватка вільно лопотить на вітрі.
Хто він – цей незнайомий? Чи бостонець?
Іміграційного бюро урядник?
Чи спонсор чийсь, що вийшов зустрічати,
або чийсь родич? Може, перехожий,
що випадково заблукав у пристань
якраз коли причалив корабель
і повиходили з кают до сонця
худі, зацьковані, принишклі люди
на палубу, цікавими очима
пронизуючи берег, що на нього
ось-ось і ступлять?

Загримів оркестр –

І понеслося: “О, скажи, чи бачиш?..”
– парадно, з гімном зустрічають нас.
Відпружений, задуманий, свобідний
стоїть мій незнайомець на помості
і дивиться в далекий океан, –
а я пригадую раніше чуті гімни:
стрункі ряди і хлопців, і дівчат,
і дефіладу гусячого кроку,
і вправну муштру монолітніх мас,
і музику, що рвалася до бою…
– Ні, не було в тій дисципліні місця
на легковажну і свобідну позу,
на пацифіста, що у час салюту
стоїть, задуманий, з рукою у кишені…
– Співали: “батьківщина понад все –
усе, що маєш, хто ти є, чим будеш,
їй все завдячуєш і їй життя ти винен” –
не раз, у жертви мить,
а вік весь, день-у-день.
– Учили: ти – лиш гвинтик у машині,
ти сам – ніщо, важливий – колектив!
Більш урочистого піднесення немає,
як лопотіння рідних прапорів,
як “гайль”, “ура” мільйонів в унісон,
як море рук, піднятих у салюті…
…Я з цим росла, і не чуже це кредо:
дитиною у лавах пластунів
любила марші, прапори на вітрі…
– Та ось тепер на палубі дивлюся,
як немуштрований цивільний чоловік
спокійно слухає, як грають рідний гімн, –
і я – зворушена.

Уперше розумію:

Це – громадянин вільної країни,
не жертва, не слуга, не раб теорій,
не добриво імперій і вождів.
І я в думках вже простягаю руки
в майбутнє, в завтра: хочу і собі
могти колись підняти гордий погляд
і знати: найцінніша у житті –
проста, забута світом, людська гідність.

1975/1978



Марта Тарнавська – Перша лекція демократії вірш.