Марта Тарнавська – E pluribus unum

Скінчився гімн. В черзі до мікрофону
стоїть промовців терпеливий ряд,
і перший з них почав своє вітання.
Не знаю, хто він. Що сказав – не тямлю.
Напевно щось про берег цей гостинний,
про те, що нам тут раді, що нас жде
добробут, мир, і продуктивна праця,
яку тут цінять, як ніде у світі,
про те, що будувалась ця країна
руками імігрантів і що ми –
такі, як всі – майбутні громадяни.
…Ми слухали не раз крилатих фраз,
що мир хвалили – і несли війну,
що – обіцявши рай – творили пекло:
нас не купити за монету слів.
Та й зайвий труд: хто слухає промову?
А скільки тих, хто слухав, розуміє?
Живі ці звуки всім нам ще чужі:
між нами і промовцем ще бар’єром
і недовір’я, і незнана мова.
– Та ось я чую: другий із черги
промовець підійшов до мікрофону.
Це – заповіли – з U. U. A. R. C.
…”Брати і сестри, любі земляки…”
– І понеслося українське слово,
мов теплий вітер із материка,
мов весняна відлига з континенту,
мов запорука, що зима пройшла,
що йде до літа, і що тут ми – вдома.

1975/1978



1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 2,50 out of 5)
Марта Тарнавська – E pluribus unum вірш.