Марта Тарнавська – Залицяння

Сміялась я: ти – іскра електрична,
солом’яного спалах ти вогню.
Твоє тепло бездомних не нагріє.
І сміх мій був фривольний, молодий,
мов відгомін давно забутих арій.

Як зайчик соняшний плигне в підвал –
чи ж це посол прибув з країни казки?
Чи ж це – квиток на подорож до сонця?
– Але в очах людини раптом – усміх,
і в тілі нагло – трепіт сподівань…

Сміялась я: ти, друже, – перелесник,
ти – вітру невгомонного порив.
Ох, небезпечно у твоєму вирі!

Не вітер – корабля мого рушій.
Але, задуху кинувши каюти,
як радісно на палубу піти
і вітром заплести собі волосся!

Сміялась я: цей мій фривольний сміх
ти відтворив із нот забутих арій.

Невинна гра із вогником чуття.
Але, чи справді іскра електрична,
цей спалах, цей солом’яний вогонь,
цей буйний вітер –

Не здійме пожежі?

1971


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5,00 out of 5)
Марта Тарнавська – Залицяння вірш.