Павло Мовчан – “Поволі, по хвилі весь час відхлинає минуле…”

Поволі, по хвилі весь час відхлинає минуле,
а лінія долі все глибше долоню січе,
а без ліку птиць у тобі, загніздившись, поснуло,
обтяживши пам’ять, як дощ, що зіперсь на плече.

На плівці водиці лежу немовлям у купелі,
і небо важкого мене не підійме ніяк,
хоч коло за колом заточують чайки веселі,
та тінь лиш ковза по обличчю туди і навспак.

Метелик майнув і пилку натрусив на все тіло,
та хвиля лизнула – для злету й пилинки нема.
І тільки із денця очей споночілих
пташина по пташці зрина.

Невже ж ти спустошишся так, як шпаківня,
бо навіть минуле заснуло тебе полиша?
Пронурив життя, як негоду осінню:
зостався лиш кокон, а де ж бо поділась душа?



1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5,00 out of 5)
Павло Мовчан – “Поволі, по хвилі весь час відхлинає минуле…” вірш.