Павло Мовчан – Віддзеркалення (“Спрозорилась шкіра…”)

Спрозорилась шкіра, обтягнута часом,
личина із воску тонка – аж дзвенить,
поштиво ламається голос у страсі:
а що, як снувальна перерветься нить?
Чого ж нам боятись? Чи ж нами набуте
життя, до якого причетні зірки?
Чи ж наші імення, як попіл роздуті,
могли б рубцюватись на м’язах ріки?
Оцій лиховщині, йменованій віком,
оцій батьківщині, де випало жить,
судилось помножить відлуння настільки,
щоб ім’я єдине на всіх розділить.
Зіниці єдині, вуста – однозвукі,
холодного воску густа течія.
І вище свідомості підняті руки:
обпечена сонцем долоня – моя?
Оце ж бо і є твоє власне боління, –
піднісшись над страхом, свій біль не впізнать
й, зірвавши химерну личину старіння,
на скалки, як люстро криве, розтоптать.



Павло Мовчан – Віддзеркалення (“Спрозорилась шкіра…”) вірш.