Павло Мовчан – Осінній день

В блакитнім храмі дня,
де все доцільно-чинне,
небарвиться, линя
оздоблення рослинне;
і сиплеться тинька,
і пада позолота,
і пишнота зника,
мов увійшла скорбота, –
і де не запряде
очима – там розруха…

Лункий вільготний день
неначе себе слуха:
десь дерево дуднить,
хтось пакола рівняє…
і павутинки нить
вуста перетинає…

Собача гавкотня
з людськими голосами
торка склепіння дня
і шерхне під ногами.

І тіні від дерев
лягають всім на плечі
нестерпним тягарем
важкої холоднечі.

А ступиш лише крок –
коштовностей не стане,
карлючкою листок
в твою ступню устряне –
хоч кров’ю взолоти
гаї убогі й луки;
ген, люди, як хрести
стоять, розвівши руки…
І мідяний п’ятак
пішов давно на квити.
Гей, клене, ти жебрак, –
як будеш зиму жити?



Павло Мовчан – Осінній день вірш.