Павло Мовчан – “В утечищі скорбот зимових…”

В утечищі скорбот зимових,
тонким прошившись ручаєм,
спостерігаю, як з намови
слухняний корінь воду п’є,
хоч тліє в стовбурі сухому
іскрина, скрита палієм.
Пророцтва сонця в круглій брості
відкрились легко серед дня,
що вербич забасманить простір
і вигубить студу до пня,
що хліб високий на помості
вуста скупим порозчиня.
І похвалебно заструмують
живкі слова на весь окіл,
і проторується юрбою
в озимині лункий проділ.
Дивинний подих всіх огорне,
коли народиться весна,
і ніжно білість перечорнить
ця тепла хвиля набіжна…
Та ось розсипалося пір’я
по дворовому п’ятачку,
і однолапо птах вечірній
напнувсь на гострому кілку;
і сировий ручай зашерхнув,
як бідна нитка в полотні:
не відрізнить, що було спершу:
чи денні з’яви, чи нічні, –
і виткавсь швидко чорний вершник
на білому, як день, коні.



1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5,00 out of 5)
Павло Мовчан – “В утечищі скорбот зимових…” вірш.