Павло Мовчан – Бути метеликом

Огорне тишею, обпеленає снігом,
до нитки сивої прив’яже – хилитайсь.
Допоки кокона
дощу ласкавий ніготь
не доторкнеться лагідно до нас.
І скресла пам’ять пригадає квітку,
розмлоєну, глибоку, мовчазну,
і ймення викличе своїх надійних свідків,
щоб визначити часу глибину.
Пробуджене єство твоє крилате
полишить оболонку снігову,
аби усоте лет свій започати
і довершить орбіту кругову.
Понаджений і кольором, і пахом
і скуштувавши солодість утіх,
захочеш і собі зрівнятись з птахом,
що залітає далі й вище всіх.
Але тонкі твої квітчасті крила –
з них обшугались розсипи перги,
і проломить повітря затверділе
тобі забракне простору й снаги…
Та знову холод тишею огорне,
запеленає серце сповиттям,
чекай терпляче нових перетворень
заради злетів літнього життя.
Проте орбіта меншає щоразу,
все нижче й нижче крила при землі,
все глибше входить в оболонку пазур,
все більше здряпин знати на крилі.



1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (5 votes, average: 1,60 out of 5)
Павло Мовчан – Бути метеликом вірш.