Павло Мовчан – Дерев’яне коло

Навперестріч ішла ти, доле,
аби здійснитися життям;
та розминулись – і по колу
і досі ходим – дні ж летять…
А з поля літ ізнов водою
сніги стікають у ярки;
ліщини кущ, що був тобою,
сахався теплої руки.
Лише торкавсь – ти завмирала,
а відступавсь – хиталась ти,
коли ж ішов – слідком ступала
по колу болю й самоти.
То несподівано вербою
по обрію життя ішла,
і, заворожений тобою,
вдивлявся – пляма чи імла?
А щоб мій здогад був напевним,
розтанувши, зникала геть;
а я ставав провалом темним:
– Проходь крізь мене, йди вперед!
Ти – деревом, що серцевину
назовні вивернуло, глянь,
втягла гілля усередину:
ні шелестінь, ні хилитань…
Лиш чути запах деревини,
що сповивав, хмелив мене…
– Домівко, доле, домовино,
хто ж твоє коло розімкне?



Павло Мовчан – Дерев’яне коло вірш.