Павло Мовчан – Стара газета

1.

Цей газетний портрет не страшний, а смішний:
можна плюнуть на нього і стиснути в жменю.
Взяв тирана за горло – щосили здушив –
вирвавсь зойк із грудей – та у мене, у мене…

Мов розшилася рана – жар серце пропік,
на долоні моїй відпечатавсь відбиток,
і дивився крізь пальці страшний чоловік,
крізь забуті літа, що в метали відлиті.

Чорна фарба газетна навіки впеклась
в роговицю мою, в мою шкіру…
Не минув, а запікся рубцем чорний час –
проступа він зсередини гостро й допіру…

2.

Френч з’явивсь і кашкет золотий на кону.
Стали чоботи нижче лампасів.
– Ти… ти – кат, – я із залу гукнув
і, затнувшись, заклякнув у страсі…
Стали чоботи прямо на груди мені,
а кашкет козирком вперся в горло…
Між кашкетом та френчем провали страшні,
не обличчя, а дірка пречорна…
Бо по рисці його розібрали усі,
розібрали на мармур, на гіпс та на бронзу.
Світло сиплеться в очі пекуче, мов сіль,
я ж мовчанням язик приморозив.
Витискається слово з легеней: – Ан-тракт!
Рвуть підошви з грудей моїх шкіру,
а з газетної шпальти вдивляється кат
у розтоптану нову офіру.
Хочу очі заплющить, щоб не бачить біду,
та крізь пальці струмує відбиток,
і пожовклу газету на груди кладуть:
ой і шпальти ж важкі, наче плити.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5,00 out of 5)
Павло Мовчан – Стара газета вірш.