Павло Мовчан – Шляхи Данте (Уривок із поеми)

Красна велич руїн, – розімкнулася пам’ять,
увіходимо ми в храм щорічних скорбот,
де тинька обсипається, світяться плями,
чорнота проступає крізь шар позолот.
Непомітно павуття вдихаєш в легені,
чорним ниттям з грудей видихаєш печаль.
Під ногами узявсь мармур мохом зеленим,
і той мох дописав мармурову скрижаль…
“О блаженний, хто йде…” – прочитав я руками.
Далі – пінився мох і губились слова,
що, зливаючись в гуркіт, лунали над нами
під склепінням, де коршак шовки розривав.
Крізь розриви униз натікало блакиті –
і по стегнах збігали співкі ручаї;
були коси твої, наче склом перемиті,
відбивались в них світ й пильні очі – чиї?
Я відчув ваготу на собі того зору,
і плечима стенув, і промовив: – Ходім…
– Що ж, ходім…- обізвавсь хтось незримий.
Угору
подалися мерщій, молодим-молоді.
Були сходи слизькі, наче мощені з криги,
обсипалась тинька і сріблів порошок:
підіймалися ми, аби вичитать з книги
недописаний мохом на брилі рядок.
Так, рука при руці, однокроком, поволі
ми ішли, відчуваючи погляд важкий
на собі. І впікались клейном в наші чола
два гарячі вербові листки.



Павло Мовчан – Шляхи Данте (Уривок із поеми) вірш.