Павло Мовчан – Житло

Навчились думать – ну про що? –
утупившись у шибку.
Сотає вітер білий шовк,
морозяную нитку.
А в кожнім дереві – дупло
очима тліє дрібно;
та раптом дятлове крило
розпорошилось срібно…
А наше житло – то є ми –
воно луна, то нишкне,
похрускує собі кістьми,
до протягів навикле.
В суглобах житла – тіла ритм,
у м’язах – наша втома,
та наші смутки – за дверми –
не викриєм нікому.
Зліта, гніздиться по кутках
червонопера свічка,
посидить хвилю у руках
і відліта за січнем.
І ми слухняно водим гру
(хоч нам вона й немила),
збираєм пір’ячко до рук,
що свічка розгубила…
І що не крок, то менша дім
і більшає докука.
Гукаю: – Серденько, ходім,
розв’яжем собі руки,
розпустим пір’я – хай летить
на всі чотири боки;
і візьмем довгу білу нить,
щоб змірять шлях на кроки.



1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5,00 out of 5)
Павло Мовчан – Житло вірш.