Павло Мовчан – “Мов на наріжнику святині…”

Мов на наріжнику святині,
стояв нетямкуватий сніг
на камені – чекав хвилини,
щоб впасти сатані до ніг.
Його ніхто вже не підтрима,
крил не підставить, не зведе –
бо падають фортечні зими,
а мої судини незримо
всотали відвологий день…
І, перехнябившись, над шляхом,
хилюсь… ще хвиля – упаду,
літає замість птахи бляха
і розтинає плоть тверду…
Не розіб’юсь – розпорошуся…
Лиш хто окрушини збере?
Дивлюся сам на себе в скрусі,
немов на хатище старе.
Ось грудка снігу, грудка глини,
долівки латка, кістя жмут,
і що не крок, то домовина…
Але ж живуть там, де і мруть…
І я гукаю: – Сніже! Брате!
Ми на наріжнику життя
з тобою стали, як на чати.
Повітря кришиться щербато,
земля – єдине опертя,
але ж вона і поглинає,
і вивергає, й оберта…
Твоє падіння – шлях в безкрає –
твоя остання висота.



Павло Мовчан – “Мов на наріжнику святині…” вірш.