Павло Мовчан – “Кульбабо пам’яті, таке зелене поле…”

Кульбабо пам’яті, таке зелене поле,
так широко, аж боляче мені.
Мов ртуті стовп, піднявсь по губи голос,
аби здмухнуть пушинки мовчазні.
О земле, прорости!
Переіржавиш крицю,
сніг перемелеш, кістя перетлиш –
і виростеш високою горою,
щоб на людину глянути з узвиш…
Рухливий вузол, сплетені волокна,
крейдяна грудка, що ввібрала тінь,
листок свічада безнадійно зжовклий,
що віддзеркалив безліч поколінь.
Але відпустиш в небо насінину,
цей вузлик часу й пам’яті дрібний,
і випростаєш рвучко бадилину,
аби втолить жагу височини,
і знову жовто прозвістуєш квітень,
втішаючись майбутнім забуттям.
Дозрілу пам’ять знов роздмуха вітер,
щоб запліднити обшири життя.



1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 4,50 out of 5)
Павло Мовчан – “Кульбабо пам’яті, таке зелене поле…” вірш.