Павло Мовчан – “Срібна кров…”

Зникає слово в тишині, і слід сріблястий гине;
себе ти видихаєш щороку – не злічить
тих близнюків, що шнуром прив’язані до спини,
і кожен за тобою слідком біжить, біжить…

Ти озирнувсь – позаду в замет останній пада,
за ним наступний миттю коліна в сніг схилив…
Вперед біжи, вперед, бо згинуть всі дощаду,
та ніг не відірвати від білої смоли…

Архангельська труба співа срібноголосо,
тебе луна штовхає, прикваплюючи крок,
виблискують в повітрі срібно-співучі коси,
і звабливо біліє наметений сніжок…
Спинився, бо з-під лиж спурхнула грудка біла,
назад поглянув: коси спинають двійників,
оточений металом, закляк осиротіло
і слухав: холод дзвонить у тисячу дзвінків…

Метал захолоняє, бо срібло зір судомить,
і мармурові губи зімкнулись, щоб мовчать…
Зійшов із постаменту, й спинивсь за крок від дому,
і слухаю, як коси під п’ятами сичать.

Ти сам себе побачив очима тих, що впали,
слухняно за тобою йдучи шнуром слідком.
І ти зоставсь один, відлитий із металу,
з останнім уже віддихом,
посрібленим ковтком.



Павло Мовчан – “Срібна кров…” вірш.