Павло Мовчан – Ти – простір

В безкровному дзеркалі зір виявляє безглуздя:
у посмішці губи зневажливу лінію гнуть,-
невже ж є тобою ота заплощинна облуда,
що в паузах серця на шкло видиха каламуть?
Шкляніє обличчя, вбираючи сонячні скалки,
повітряна хвиля поволі морщинить чоло.
Скажи, чи довірливий світ дається
усім на поталу,
чи наші відбитки спотворює зморщене шкло?
Бач – простір скорочений:
обрій підбивсь до підбрів’я,
і жменя хаток під очима холоне, як сіль;
і квапишся жити, життя проживаєш потрійно,
і ловиш обличчям мачини утіх звідусіль.
Хоч очі заплющиш, але, наче дзеркало, шкіра
вбирає і верби, і мокрий горнець на тину,
підошви лискучі, ввібравши обвітрений згірок,
спинившись раптово, тлумлять струну голосну.
О леле, поглянь, на гладенькому склі виступає
краплина червона, за нею вже інша біжить…
То простір, яким ти єси, виявляє
розірвану судину часу і сонячну мить.



1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5,00 out of 5)
Павло Мовчан – Ти – простір вірш.