Павло Мовчан – Ремінісценції

Круг містечка Берестечка
на чотири милі
мене славні запорожці
своїм трупом вкрили.

Т. Г. Шевченко

1.

Під листям калиновим спить товариство,
і кобза вилунює лоном пречистим…
Кайданами грає кобзар невеселу;
у мідянім роті язик металевий,
мов било у дзвоні, тріпоче-дзвенить,
але товариство не будиться – спить…
Лежить товариство, як дзеркало бите,
калиновим жаром і попелом вкрите,
росте їм піщана гора в узголов’ї,
покроплена зверху калиново кров’ю…
Оце вам, братове, таке Берестечко!
Впрягається вітер в порожні гнуздечки,
і мчить по Вкраїні підкований порох.
По обрії вершники скачуть прозорі.
Обвуглена Січ, поставши з пожежі,
підносить угору повітряні вежі.
Замкни у струну, кобзарю, досаду,
і звуком гарячим тавруй оту зраду
і шаблею тни, як смиком, невблаганно –
хай тужить струна від смеркання до рана.
Хай душі поснулих і там, в потойбіччі,
почують розпачливий голос на Січі.
Струна, що потята на двоє, на троє
хай кличе і мертвих до бою, до бою!..
До кого ж взивати тепер кошовому,
що й голос згубив в світовому огромі!
Хіба що до Бога, до клятої долі,
до кривди-напасті на вічнім престолі!

2.

Не зраджуй, доленько, мені,
не знаджуй серця гомінкого,
так чорно, доленько, мені,
що уповаю лиш на Бога.
Чорніє шлях, як і ріка,
і пахнуть мандри чорногреко,
і чорний хтось мене гука
рахманним голосом здалека.
А я один. Як цвях в руці,
як біль навстіжний на розп’ятті,
і крапля крові на щоці
відбила згашене багаття.
Де друзі, козаки, жона?
Чому тужильниці не плачуть?
Зарубка де та вказівна,
І хто гука – чому не бачу?..
Чому покликання сумні
ніде ніхто не чує в світі?
Чому так боляче мені
лицем і думкою чорніти,
при загратованім вікні,
як на безвітр’ї жаром тліти?

3.

Навідувачко, хмаро низьколетна,
до неньки-України ти причетна,
до зав’язі густої, до журби, –
навідуєш, бентежиш щодоби…
Лягаєш на обличчя і сліпиш,
принаджуєш до сонячних узвиш…
І я в’яжу солом’яне крило,
просилюю у кам’яне дупло.
Лукаво посміхається метал,
приваблює, щоб в дірку пролітав…
Зліта душа – і дзеркало води,
пильнуючи, відлунює: – Зажди!
Порошиться з руки уламок криці
в дупло криничне вічної темниці.

4.

Сутеніє вода, і ситніша чернече багаття,
топчуть вовну вологу підошви швидкі,
над мовчанням свічад ходить холод щербатий
і втирає обличчя у брили плиткі.
Лише шелест волокон розшарпаних чути,
та ще іскрами бризка тріскучий сучок,
клято місять пітьму ноги, в темряву взуті,
люто місить пітьма вогняний волосок.
Хто кого? – стільки літ – не збагнути –
місять землю чи місить земля?
Не спокутати лють, не спокутать…
Чорним місивом спрагу втолять…
Втеча світла з очей, навіть з пучок,
не прискорює місива крок,
вовну ночі багаттям озвучуй,
щоб дзвенів ув очах вогняний волосок…
Зяють позіхи ночі, в проломи води
кида потай іскрину людина,
під ногами росте потолочений дим,
вигріває в замісі жарина.
І свічада облич віддзеркалюють страх,
віддзеркалюють губи мовчання;
дим росте, росте дим на ступнях,
і розіп’ята плоть відліта на листках
через мур і хрести у світання.

5.

Збігає життя, проходять і дні спотикальні.
Лежить, мов наріжник терпіння, у келії камінь,
байдужий до часу, глухий, саморослий,
укотре об нього спіткнувся ти босий…
На ньому чи з нього підносився погляд далекий;
білилися дні, і сніг спочивав, мов лелека.
На ньому вода полишала глибокі познаки
і долю твою сполучала з минулим завбачно.
Безсмертя своє покладали на камінь були можновладці,
кайлом карбували його відчайдухи, завзятці…
Та камінь є каменем – випорскує іскра не рідко,
бо пам’ять її закликає у свідки.
А іскра ж, обтяжена простором, гине миттєво,
і з’яву життєву надовго затягує мрево.
І камінь горбатий, сукупивши стільки терпіння,
мов улик гуде, вже близький до прозріння.

6.

І голос вже вилиняв: бляклий,
як лист на морозі;
не вимовиш більше “люблю”, проклясти і то не в спромозі.
Холодний, голодний, бездомний, сирітний –
ще розпачу трохи – і голос той стане уже тогосвітній.
Чи простір порідшав, чи обрій до губ підступився –
та голос додолу, мов попіл сухий, порошився…
О доленько-доле,
полинна і плинна,
замкнулась не колом,
пружком половинним…
Літа повносилі немовби пройшли стороною,
підошви до глини пришиті імлою густою:
стоїш непорушно, так наче свій спогад чатуєш,
волаєш, та власного голосу аже і не чуєш;
– Я – я – я – я – я…
Склепіння важке, зостався один понеділок…
І дивишся в руку безглуздо: навіщо
стискаєш вуглину?
А-а-а… І коло обводиш, вірніше, його половину.

7.

Там, там за морем парубок волає –
хтось розпач з нього довго виливає,
крізь щілини в стіні світліє страх стоглавий,
від доторків скупих струмує кров іржава.
На сполох, може? Ні. Видзвонюють кайдани?
За лісом путівець? І чати недріманні!
Печата копито печальний аркуш долі,
і снігу білий стовп росте, росте поволі.
Прислухався – невже минуле голос має?
Метал потлила ржа, та в жилах кров лунає,
наповнює і слух неспокоєм заліза;
стончілий в часі звук вуста сухі порізав:
кривавляться слова, коли кричиш про волю,
і крижані стовпи ростуть на видноколі,
і подумки він мчить і губиться між ними,
та з снігових узвиш очима крижаними
хтось стежить, не звильне, судомить його рухи,
щоб слухав крижане волання завірюхи.



1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5,00 out of 5)
Павло Мовчан – Ремінісценції вірш.