Упізнаєш мене вві сні
і видихаєш:- Мій коханий!..-
Та всюди люди мовчазні
хитають скрушно:- Вона п’яна…-
Як порошинку, на руках
несу тебе й боюся вітру,
і замість тіні – хилитка
лоскоче ноги пляма світла.
– Любове, – шепочу, – збудись,
бо люди подовкола…-
І камінь падає униз,
кругом – безмежне поле.
Мов порошина, чистий звук
угору підлітає;
і косить гостра тінь траву
і п’яти обтинає…
Хто на життя мене прирік,
в якому ти відсутня?
Покіс вузенький, як мій вік,
та вітер дме могутній.
Він порошиною жене
і голос розпинає.
Хтось звідкілясь гука мене…
Гукає?.. Проклинає…