Павло Мовчан – Задавнений голос

Рот, закоркований землею,
вже не звелить іти вперед,
прямішають шаблі сталеві, а цвяхи й гудзі металеві
вглибають в землю для прикмет.
Хто в час був заганявся стрімко,
хто інші долі обганяв,
давно зламав пшеничні стрілки,
запавшись у минувшість дня.
А зверху грейдери, лопати, скло, жужелиця і пісок,
панахає метал крилатий і тиші шар, і синій шовк,
і приголомшені телята жують нейлоновий шнурок…
Я ж синові, як помрячений, товчу щодня: – Учись! Учись! –
Він кпинно дивиться на мене, ніби забув я слова смисл.
І пада гуркотом шаленим звук отверділий –
зверху вниз.
І навпіл небеса розтяті оголюють пітьму земну,
і видно кулі та гармати,
осколки, шаблі, стріли, лати,
будучину і давнину…
Забийте глеєм жерла кляті, замажте вуха,
щоб не чуть, як крок печатають солдати,
що землю на губах несуть.
Як виють пси, шаліють коні, реве худоба, рветься час,
як кров, запікшись, стука в скроні
і як залізо многотонне
летить, повзе, іде на нас…
І вигнуті уже підкови, іржаві цвяхи і шаблі
заворушились жваво знову, оживши, виповзши з землі.
І зіржавілий голос чути:
“За цар-ря-батюшку-у-вперьод…”
Лопату повертаю круто, – землею забиваю рот…



1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5,00 out of 5)
Павло Мовчан – Задавнений голос вірш.