Павло Мовчан – Надра родові

Ти – спогад сам собі і нагад про майбутнє.
Знайшов ти жилу світла у надрах родових.
І покоління всі в тобі людські присутні…
Ти згорнутий словник слів мертвих та живих…

Чому ж ти зубожів і сам себе обмежив
теперішнім лише та лушпайчастим “я”?
Розставлені густі скрізь дротяні мережі,
і межові стовпи по обріях стоять…

Не переступиш дат бетонних, прикордонних,
не перескочиш сам назначених подій:
всі первісні слова зотліли в чорній книзі,
не вимовити їх – такі вони тверді…

Розщеплена давно сторінка дерев’яна,
розірвано навпіл коріння рідних слів,
і зримою стає в повітрі смертна рана,
де мерехтять мечі і зблискують шаблі.

І стали шаром світла життєписи розкриті,
поволі скаменівши в родовищах буття;
і раптом звузив біль єство твоє до ниті,
до лінії, що все викреслює з життя.



1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5,00 out of 5)
Павло Мовчан – Надра родові вірш.