Павло Мовчан – Піднесення

Обличчя небом налилось. Під пахвами – повітря струм.
Спадають капці з ніг – і ось лечу: несе мене самум.
Пух тополиний… Пух кульбаб…
Пташині пера – кружеляють…
Лечу, бо чує владний ваб душа, що об’єму немає…
Квадратні шиферні дахи, подаленілий небосхил,
безверха і глуха дзвіниця –
з віч витікають, як живиця…
Бо непотрібна форма там, де неподільна повнота,
де йде злиття, не стрічі,
де все, струмуючи, вроста, як згляд – з очей у вічі…
Не тіні там зустрінеш ти –
тепло незгасне й світло.
І спогади всі відпусти, що прижились сирітно…
Стають початками кінці, закінченням – початки…
Вже грає промінь на щоці, а на губах – печатка…



1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5,00 out of 5)
Павло Мовчан – Піднесення вірш.