Павло Мовчан – “І, посміхаючись, мов танув…”

І, посміхаючись, мов танув,
і перетворювавсь у рух.
І відкривав не вуха – рани,
аби поглибити свій слух.
І затверділе зверху тіло
зчищав, мов кору. Щоб відчуть,
як поторкає звечоріло
повітря сиза каламуть.
І слухав, розчинивши тіло,
як в серці промінь затверділий,
немов накільчений, росте.
Повітря зашерха густе…
Але вихоплюється слово
від захвату, що тобі знову
вертає свіжі почуття.
Кричиш: – Весна! – І світлим словом
промірюєш глибінь життя.



Павло Мовчан – “І, посміхаючись, мов танув…” вірш.