Павло Мовчан – “І, посміхаючись, мов танув…”

Схожі вірші:

1. Павло Мовчан – Дводільність Однодільний і світ – так чому в роздвоєнстві дні минають, між долонями сосна нестримно росте, захват криком вуста розтискає – затікає повітря густе?.. Так навіщо […]...
2. Павло Мовчан – “Що попереду жде нас?..” Що попереду жде нас? Попереду жде… Чи не те, що й позаду? Гнізда в кронах горять, як лампади, зеленіє вода, від тепла зеленіє вона чи […]...
3. Павло Мовчан – Марія Ти – доле моя у країні живих. І пристання. Знемігся язик мій щомиті тебе покликать: для ймення твойого я випив повітря останнє, для з’яви тебе […]...
4. Павло Мовчан – Колискова Озираюся: день стертий з пам’яті… Чисто… І стискається тіло, і нуриться в ніч. Страх мов шашіль в тобі. Голос стиснувсь. Випрядається певність, світло котиться пріч. […]...
5. Павло Мовчан – “Все знаджує мене: повітря забагато…” Все знаджує мене: повітря забагато – легені роз’їда, рамена прихиля, громадно зависа, щоб втиснути, впечатать в повітря весняне, у скаменілий шлях. Земля, немов плита, на […]...
6. Павло Мовчан – Подвійна експозиція Бентежачи тремтить з-поза повітря все снується і випинає слух дугою немов стосується це ще к о г о с ь в мені безособового але ні […]...
7. Павло Мовчан – Грамота За мене й окрім мене, в мені та поза мною хтось рішення приймав, відверто нотував то тінню по стіні, то по мені стіною, то розчином […]...
8. Павло Мовчан – “Спливає цегла в глинища з соборів…” Спливає цегла в глинища з соборів, та тінь хреста літає нерозтанно, і погляд підіймається угору, де клен росте розпачливо на бані. Ти нас відкинувсь? Ми […]...
9. Павло Мовчан – Компенсації Горить на вітрі жаром калина край вікна, крізь ополонку в хмарах – блакитна глибина просвічує, як очі у неньки на лиці. Повітря аж струмкоче – […]...
10. Павло Мовчан – “Твоє персидське око, мов графіт…” Твоє персидське око, мов графіт, розлінувало вицвілий вже світ. Від краплі меду враз задухмяніло, наче стільник, моє вощане тіло. Лик проступив нерукотворний… Спаса на полотні […]...
11. Павло Мовчан – Єдине Єдиний простір, що на все життя, єдиний світ, який ти іменуєш; збігається в єдине почуття любов і зненавидь, що у тобі нуртують. Кров глибшає, хоч […]...
12. Павло Мовчан – “Густіша обрій, сніг синіє…” Густіша обрій, сніг синіє, вільшина німо сім’я сіє, вода тече, немов не вміє, тонкий торкаючи льодок, і чистий погляд вечоріє від злагоди і від думок. […]...
13. Павло Мовчан – На пасовиську Спалахує останнім соком зелень, так наче хоче очі задобрить облудним світлом, полиском сталевим, що іскравіє, міниться щомить. То бризне враз, то нагло відвологне, то пронесе […]...
14. Павло Мовчан – “Життя будується у плоті…” Життя будується у плоті, в думках росте, в словах мудріша, і кожен звук солодкий в роті щодня від захвату кругліша… Проте на все є своя […]...
15. Павло Мовчан – Вихід (“Слідком за тобою…”) Слідком за тобою і дзеркало вийшло із рами, і світло втяглося у крапку і зникло – нема… Лиш дихає холод з квадратної ями, немов у […]...
16. Павло Мовчан – Дощ Не дощ, – а кінь. Гнуздечки брязкотять, То чалий кінь Чвалає темним містом І гречно клонить голову додолу, То сонний Сон вертає вже додому, Гнуздечки […]...
17. Павло Мовчан – Сіль (З циклу “Відлуння війни”) Повноголоса, наче води, колись була, кохана, й ти; в очах світивсь широкий подив, вуста не знали гіркоти. Що ж сталось – […]...
18. Павло Мовчан – З циклу “Перевтілення” 1. Струмуючий далекий часу гук крізь оболонку вапняну кулясту просочується – шовкопрядний звук надійно тчеться, щоб тобі не впасти. Єднальна мить – снувальне волокно на […]...
19. Павло Мовчан – “На дзеркало води вже дише сизо холод…” На дзеркало води вже дише сизо холод, розмивчасто тремтять углиблі береги, і високо росте туману мур навколо, і подолать його не вистачить снаги. Шоломи копичок, […]...
20. Павло Мовчан – Ім’я І суцвіть, і пилок, і срібна труш гуляли вихором і порошились в хату, де дзвінко так лупало обіуш ім’я твоє гірке, немов прокляття. І по […]...
21. Павло Мовчан – Це чарівне слово “завтра” Від звуків у небі лишаються смуги – вони так повільно за вітром летять… Ген – голуба туркіт, он – щебет вівсюги, а ген – на […]...
22. Павло Мовчан – “Не навмання, а полем навпростець…” Не навмання, а полем навпростець… Холодить щоки дощик-сіянець, і мокрий холод обнатужив плечі, а під ногами хлюпіт мокротечі. О чорноземле, тванна, глейкувата. Повітря у легенях […]...
23. Павло Мовчан – Золотий гребінець з Чортомлицького кургану Білі ребра дерев, чорнота стовбуриста, і пробоїни в кронах, щоб срібло цідить, – натекло холодів, аж повітря прокисло, лиш під віями в тебе осіла блакить. […]...
24. Павло Мовчан – Достойний матеріал Тривале відлуння виснажує висохле горло, а слово потяте членується часто і дрібно. І звуки в кубельцях звиваються чорних, і тиша стояча свічадо затягує срібне… – […]...
25. Павло Мовчан – Протиріччя Вскую печальна єси, душе моя? Вскую смущаєши мя? Із повчання Володимира Мономаха Єдність, єдиний, єдність, єдине… Сутність твоя неділима, людино. Глина потульна, просякнута духом, вічне […]...
26. Павло Мовчан – “Березо, мальована сіллю по шибці…” Березо, мальована сіллю по шибці, в тобі лише очі і можуть гніздиться. Вершечком співка, марев’яно-прозора, ти, ніби сорочку, іскинула кору – вона біля стовбура зібгана […]...
27. Павло Мовчан – “За солодом у роті часто…” За солодом у роті часто ятриться гостро гіркота, зі світлом ходить тінь довгаста – знімає полум’я з гнота. Позмінно: надбаність – утрата, постійний борг, мінливий […]...
28. Павло Мовчан – “У попелі білім, в руйновищах білого царства…” У попелі білім, в руйновищах білого царства, немов погорільці, дерева зчорнілі стоять, і п’яний іде, по черзі вітається: “Здрастє”, – частуючи щедро книшами дерева підряд. […]...
29. Павло Мовчан – Навіжений і цар (Уривок з поеми “Поріг”) Брехня возвеличує завжди звитяги, вростають у губи тугі мундштуки, і тріскають сурми гарячі від спраги, а з них вилітають сухі вустюки… […]...
30. Павло Мовчан – “Облудними словами заличкую…” Облудними словами заличкую життєві незугарності і страх: – Усе гаразд. І горя не існує. Душа окремо. І окремо прах. Не нарізно, а мов одне в […]...
31. Павло Мовчан – Чорний вітер Облущивсь простір, і повітря зжовкло, щілясті шелестять очерети, замість води снує в струмочку голка – на той бік літа нам не перейти… І кінь сумний […]...
32. Павло Мовчан – “Синиця в волоссі…” Синиця в волоссі… А де ж їй гніздитись, скажи? Мороз перепалює ліс на вугілля, повітря клинцюють лискучі сталеві ножі, та прорізи враз засипаються сіллю. Скажи […]...
33. Павло Мовчан – Спогад Навіщо ти у пам’яті долоней, навіщо ти на язиці солона? Для чого ув очах ця порожнеча, розріджене повітря кожен вечір? Невірогідна, дзеркалом забута, глибоким слухом […]...
34. Павло Мовчан – “Ця тиша – наче плач дитячий серед ночі…” Ця тиша, – наче плач дитячий серед ночі: спалахує, горить, підчорнена вогнем, і лускається скло – хтось голосно регоче, упавши, замовка – створіння кам’яне… І […]...
35. Павло Мовчан – Марії Примаченко Виростає кричма слово, наче півень на тину, і лякає лунко знову гомінку самотину. Перекинься карим зглядом через хмизяні дими, весняну веселість саду в розкіш літа […]...
36. Павло Мовчан – Дубовий листок на снігу Залатано пам’ять, мов драну сорочку, сніги зарівняли всі дати-рубці, і, ніби люстерко, торішній листочок ти міцно затис у своїм кулаці. А в ньому окрайчик весни […]...
37. Павло Мовчан – На перевалі осені Незатишно плоті, обмеженій синім повітрям. Холонуче слово голову студить і клонить. Йдеш узбережжям, щоб долю зустріти, тільки ж назустріч – листя червоне. Обрій важкий, наче […]...
38. Павло Мовчан – “Росте трава, доповнюючи нас…” Росте трава, доповнюючи нас ласкавістю, прихильністю земною, стоїть трава, все знаючи про час, рівняючи непам’ять прямизною… Запліднена літаючим насінням, споріднена, як дух з животворінням, вона […]...
39. Павло Мовчан – “Блакитне додалося до блакитного…” Блакитне додалося до блакитного і засмутилося – пригадалось літо, мов протяжний поклик. Ти – на піску! А погляд закороткий, щоб тебе торкнутись… Та що слова? […]...
40. Павло Мовчан – Бути метеликом Огорне тишею, обпеленає снігом, до нитки сивої прив’яже – хилитайсь. Допоки кокона дощу ласкавий ніготь не доторкнеться лагідно до нас. І скресла пам’ять пригадає квітку, […]...