Павло Мовчан – Це чарівне слово “завтра”

Від звуків у небі лишаються смуги –
вони так повільно за вітром летять…
Ген – голуба туркіт, он – щебет вівсюги,
а ген – на блакиті чий звук, мов печать?
Скріпивши повітря, насичене киснем,
сидить нагогошений птах і мовчить,
і в аркуш небесний вже й звуку не втиснеш,
і крик не запишеш в холодну блакить…
А птах той пильнує, очиськами блиска
і дзьобом штрикає повітря, мов віск…
Який попільнастий – не птах, а пташисько,
та ще посміхається мудро, як сфінкс.
– Гай-га! – але він ані зрушив,
лиш клацнули ножиці дзьобу страшні,
він щось відхватив – чи серце, чи душу,
бо порожньо стало у грудях мені.
Чикригнув ще раз, і дня як не стало:
згорнулась блакить в календарний листок.
Лиш пір’я навколо, як попіл, літало,
у вуха ж цідивсь лійкуватий пісок.
І як я забув, що є слово спасенне,
що згорнуться крила і зменшиться страх…
Лиш вимовив “завтра” – і світло священне
уже розгорілось на давніх вітрах.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5,00 out of 5)
Павло Мовчан – Це чарівне слово “завтра” вірш.