Павло Мовчан – “Непроминальний світ не розчиняє двері…”

Непроникальний світ не розчиняє двері:
гну погляди прямі, б’ю пальці об граніт,
лиш сухо шелестять дерева костопері,
повітря нерухоме твердіє, наче лід…

І костяна стіна укопаного лісу
розступиться на мить і вглибині замкне.
Рукою відгорну я димову завісу:
який байдужий світ, яке життя сумне…

Розбратане усе, роз’єднане, вороже…
Важка і темна плоть завжди окремить нас…
А де ж любов? Невже ж в душі порожній?
Чи в неї ж можна втиснути увесь безмежний час?

Все змінне, плинне все, безглузде,
бо все смертне.
Птах – витвір ліпоти у виямці гниє.
У замкнутих тілах безвічне щось заперте…
За межами душі душевний простір є…

Навіщо будувать це тіло неповторне,
біжучу множить кров у жилах ворушких,
якщо його злама слухняний кат потворно,
каркас життя розтопче той чобіт преважкий,

Який втоптав в багно тобольське всю родину,
в товсту сибірську кригу тіла замурував?
І ми хіба живем? Поволі ніби гинем…
На власну душу хто нас позбавив прав?

Не стиснутись в єстві самітному до крапки,
обчислено тіла, на облік взято кров,
і голова твоя підігнана під шапку,
і взято під контроль роздвоєне перо…



1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (4 votes, average: 2,00 out of 5)
Павло Мовчан – “Непроминальний світ не розчиняє двері…” вірш.