Павло Мовчан – Золотий гребінець з Чортомлицького кургану

Білі ребра дерев, чорнота стовбуриста,
і пробоїни в кронах, щоб срібло цідить, –
натекло холодів, аж повітря прокисло,
лиш під віями в тебе осіла блакить.
Хоч повіки примкнеш, але зір не спроможен
відтворити в тобі той малюнок лункий,
де у золоті трав воїн коней триножить,
і грифон золотий золотіє віки…
Кинь у степ гребінець – ліс зведеться миттєво,
в кожнім стовбурі обрій густиме, мов дзвін,
та немає безмежжя і волі коневі –
дерева оточили його з трьох сторін.
Відступати назад, озиратись навколо –
раптом тріщину в часі минулім уздриш
і розтиснеш її – золоті, захололі
мерехтять коньовершники, й ти мерехтиш…
Чи в смертельнім металі відлиті навіки,
чи не зможем ніколи свій голос явить,
мерехтить ув очах, лиш розплющу повіки,
в роті твердне повітря і звук горенить…
І той степ, що в тобі, не розгорне ніколи
ні безмежжя свого, ані певних ознак –
лише розпач і гнів пам’ятає мій голос
та меча руків’я пам’ятає кулак…



1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 4,50 out of 5)
Павло Мовчан – Золотий гребінець з Чортомлицького кургану вірш.